Три місяці жила в електричках, потягах і машинах. Невидима робота з догляду поранених
«Мені іноді здається, що ця біганина ніколи не скінчиться… Я дуже хочу, щоб все було так, як до війни, хочу відчути турботу, хочу відчути себе жінкою, а не ломовою конякою».
«Чоловік нервовий, всі й усе його бісить… З дітьми, особливо з меншою, не хоче залишатися (вона у нас дуже активна, все її цікавить). І на роботу ніяк не можу вийти, адже він не буде з дітьми. Втікаю на город… Вже там немає що робити, але йду щодня».
«Побачите, будуть сидіти в переходах з протягнутими руками, без рук і без ніг, і ми будемо їм давати по 10 копійок. Тому що в них може не бути мене, може не бути мами, може не бути сестри. Я здорова жінка, але я втомилася, це все продовжується більше як 7 місяців».
Це уривки з дослідження правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» про близьких ветеранів, які доглядають їх після поранення.
Рідні першими підставляють своє плече. Але й вони втомлюються, бо крім основної ролі беруть на себе додаткові: санітара, реабілітолога, юриста, психолога, няні тощо. Їхня доглядова праця невидима і неоплачувана.
hromadske поговорило з дружиною, мамою і сестрою поранених військових. А очільниця «Принципу» Любов Галан розповіла, як таким родинам ветеранів може допомогти держава.
Зуби випали, нема коли вставити: доглядаю сина цілодобово
67-річна Тетяна Скакун понад рік не була вдома, у селі Поминник на Черкащині. Весь час вона зі своїм 42-річним сином Ігорем у шпиталях та реабілітаційних центрах.
«Він воював з 2014-го, і ангел-охоронець був добрим до нього. Все обійшлося благополучно, а потім… не уберіг його», — плаче жінка в телефон.
Ігоря поранили в голову під Авдіївкою в кінці 2022-го. Мати знайшла сина у шпиталі Дніпра через три дні після того, як він перестав виходити на зв’язок. Прооперованого бійця гелікоптером доправили до Києва: був у такому тяжкому стані, що місцеві лікарі не бралися оперувати.
«Пів черепа в нього нема, зуби вибиті, ніс перебитий, ключиця зламана, ребра, понівечений весь правий бік. Мінно-вибухова травма. Я з переляку не знала, що мені робити, куди кидатися, повірте мені», — просить жінка.
Чоловіка вона втратила давно, старша донька за кордоном. Є онучка в Україні, але в неї маленька дитина. Тож доглядати за сином Тетяні довелося самій. Як і розв’язувати всі питання щодо його поранення.
«Після операції, де сину поставили пластину і шунт, нас запхали у звичайну районну лікарню, де не було нейрохірурга. Нами ніхто не займався». Як і багато жінок, розповідаючи історію, Тетяна каже «ми», ототожнюючи себе з рідною пораненою людиною.
У кількох шпиталях жінці пропонували віддати сина до паліативного відділення.
«Такого ніколи не буде! Я боротимуся за свою дитину! Ніхто не вірив, що він виживе, крім мене! За операцію, коли ставили пластину в голову, платила не держава, а ми зі своєї кишені. Люди назбирали зі всього світу. Обійшлося у 150 тисяч гривень».
Ігор тепер має інвалідність першої групи, він не встає і не розмовляє, тож потребує постійного догляду.
«Нам потрібна реабілітація, реабілітація, реабілітація. Лікарі нічого не прогнозують при таких травмах. А такого, як Ігор, ніде не хочуть брати. Їм цікаві без рук, без ніг, щоб навчити користуватися протезом, щоб був прогрес. Я об’їздила всю центральну Україну, обдзвонила всі ребцентри, всі військові шпиталі, лікарні — все що можна й не можна. Скрізь відмовляють», — журиться Тетяна.
Їй вдалося потрапити із сином у ребцентр «Модричі» на Львівщині, де лікують черепно-мозкові травми. Доба в центрі обходилася у 6300 гривень. Сама жінка жила у квартирі, яку надали волонтери.
«Три місяці ми там були, поки не закінчилися всі гроші, що йому заплатили за службу. У цей час з ним займалися, син почав ногами ворушити, розправляти їх, став трошки губами шепотіти кілька слів».
Зараз мати із сином перебувають у шпиталі ветеранів у Винниках на Львівщині.
«Тут із сином займаються всього годину на день. Я хочу, щоб Ігоря взяли за кордон. Лікарня подала заявку, такі питання вирішуються через МОЗ. Чекаємо.
Інша мама, у якої син з такими ж травмами, виїхала з ним у Хорватію. Він стояти почав, їсть сам помаленьку. Я не змирюся з тим, що моя дитина лежить. Хочу вижати з медицини все, що можна. Може, він і не ходитиме, але покращити його стан можна. Я це відчуваю».
Тетяна провела невідривно біля сина 1 рік і 4 місяці. Залишила рідний дім на сусідку, яка годує собаку й кота. Господарства довелося позбутися.
Під час нашої розмови жінка якраз приїхала додому. Вперше. Каже, відпросилися на тиждень з лікарні. Щоб довезти сина зі Львова на Черкащину, наймала «швидку» за 28 тисяч гривень.
Через те, що не може залишити сина бодай на годину, Тетяна не оформила виплати по догляду за ним, пільги, за якими платила б менше за компослуги. Скрізь вимагають її особистої присутності.
«Я маю що дві години годувати його, що три — перевертати, робити перев’язки. Просила, щоб дозволили зайнятися оформленням моїй двоюрідній сестрі, а не можна. Бюрократія замучила. От із району таким, як він, виділять памперси. Я кажу, які треба, — не слухають. Привезли малі. І що мені, нові купувати? Я й так купую багато препаратів, які держава має йому видавати безоплатно».
Жінка втратила від нервів усі зуби. Але зайнятися своїм здоров’ям їй ніколи.
«На себе нема часу, дитина важливіша. Він залежить від мене, як немовля від матері. Тільки там знаєш, що воно виросте, а тут попереду лише невідомість. Але нічого, я добиватимуся для сина всього найкращого.
Він заслужив нормального ставлення і реабілітації після пекла. Він же все розуміє, радіє, як хто приходить, пізнає. Тільки сказати нічого не може. Хіба сльоза покотиться».
- 51-річна Оксана Павлова з родиноюнадано hromadske
- 49-річний чоловік Оксани Сергійнадано hromadske
- Сергій з онучкоюнадано hromadske
- Сергій з молодшими синаминадано hromadske
Або робота, або чоловік
51-річна Оксана Павлова їде по індичат із села на Харківщині у райцентр. Хоче завести господарство: «У нас четверо дітей, і всі хлопці, їх порожнім супом не нагодуєш».
Її Серій був зварювальником. Вторгнення росіян застало його в Горенці під Києвом. Після побаченого там пішов добровольцем. А в кінці 2022-го під час танкового обстрілу його важко поранили в стегно.
Нині, через півтора року, 49-річний чоловік уже ходить. Двором. З паличкою, перехилившись на один бік, бо після операцій одна нога коротша на 3,5 см. Зварювальником він більше бути не може: не присяде, не нагнеться. Має другу групу інвалідності внаслідок війни.
«Чого ми лиш не натерпілися за цей час після поранення, — розповідає жінка. — Я три місяці жила в електричках, потягах і машинах. 3-4 дні на тиждень їздила в райцентр чи Харків у справах чоловіка. Якби й мала роботу, мусила б кинути, бо як інакше? В усіх інстанціях: «привезіть довідку про довідку», «прийдіть завтра», “пишіть запит ще раз”».
Жінка знає не один випадок, коли поранені «забивали» на оформлення пільг, пенсій і соціальних статусів для себе, бо не витримували бюрократичних перепон. До фінішу доходять ті, у кого пробивні родичі, які витрачають свій час, гроші, ресурси, щоб допомогти рідній людині.
Лише кілька тижнів тому Сергієві оформили пенсію, але він її ще не отримав, тому не знають розміру. З усіх юридичних перепон залишилася одна. Ніяк не можуть оформити посвідчення інваліда війни, чекають кілька місяців на чергову довідку.
Це посвідчення даватиме право на виготовлення ортопедичного взуття. Зараз чоловік ходить у звичайному і вже має викривлення хребта, стирається здоровий суглоб.
Днями Оксані зателефонували невідомі «юристи», які пообіцяли «вирішити» всі питання з виплатами за винагороду — 10% від суми.
«Вони не знали, що ми вже все вирішили. Це, очевидно, такий вид бізнесу з’явився. Але якби рік тому я знала, через що мені доведеться пройти, погодилася б».
Було б добре, вважає жінка, якби була якась інструкція від держави, якісь підказки, алгоритми, як має діяти поранений, куди звертатися, що за чим робити. Зараз немає напрацьованих механізмів, каже вона.
Інша проблема, з якою зіштовхнулася жінка, доглядаючи чоловіка, — його агресія.
«Є жінки, які не маю медичних знань і навичок, їм треба вчитися робити перев’язки, уколи. Жодних курсів нема, вчаться з ютубу. Мені це нескладно, я доглядала лежачу бабусю. А от до того, що чоловік повернеться зі зміненою психікою, я була не готова. Він крикне, відразу ж вибачиться, але ж уже щось образливе вирвалося».
Щоб підтримати свого чоловіка, Оксана погодилася… вийти за нього заміж. Колись вони були одруженими, але розлучилися і якийсь час жили окремо, а після — знову зійшлися. І от під час війни чоловік став наполягати: «Давай розпишемося! А як мене уб’ють, ти ж не отримаєш нічого!».
«Ні, я не братиму шлюб через виплати. Не через них я з тобою живу», — відповіла жінка.
А після поранення сама запропонувала йому побратися. Так довела, що хоче бути з ним і не покине.
Зараз вона їде по індичат. Сергій згодний допомагати їх вирощувати.
- Катерина Мельник з родиноюнадано hromadske
- Катерина Мельник з донькою і братомнадано hromadske
- Катерина Мельник з донькою і братомнадано hromadske
- Катерина Мельник з братомнадано hromadske
Батько не зміг дивитися на сина в інвалідному візку, пішов на війну і загинув
Катерина Мельник доглядає свого брата, 25-річного Мирослава. Куля поранила його в голову у 2022-му під Бахмутом. Хлопець упав, поряд розірвався снаряд. Мирослава паралізувало. 15 днів він був у комі, лікарі не давали жодних шансів.
Але молодий організм переміг. Чоловік вийшов із коми, родина домоглася, щоб його забрали на операцію до Ірландії. Поки чекали на виготовлення керамічної пластини, з пораненим займалися реабілітологи. Почав ворушити рукою та навіть сидіти.
Через пів року повернувся додому на Звягельщину. Батько, який ходив із Мирославом у військкомат з перших днів вторгнення, і якого не взяли за станом здоров’я, подався туди знову. Не зміг дивитися на сина в інвалідному візку. Він загинув на війні у 2023-му, через тиждень після свого 49-річчя.
За Мирославом півтора року доглядали мама та сестра Катерина. Її чоловік теж воює і вони з крихітною донькою Веронікою перебралася жити в батьківський дім. Саме вона возила брата по шпиталях і реабілітаційних центрах України.
Днями Катерина вперше залишила його самого в Житомирі на два тижні.
«Брат уже ходить. Забуває слова, не завжди може вимовити речення до кінця. Я вчу його разом з донькою по картинках, де яка тварина, яка літера, яка цифра. У нього дуже постраждав мозок, туди увійшло багато уламків. Не всі можна витягти й доведеться з ними жити. Лікарі кажуть займатися, і в нас виходить!» — розповідає молода жінка.
Кілька днів тому вона переїхала додому в Ірпінь і вийшла з декрету на роботу. Але продовжує займатися з братом по відеозв’язку. Наприклад, обоє присідають. Сестра знайшла йому психолога, чиї послуги оплачує сама.
«Дуже боляче було бачити, що він втратив зміст життя. “Не працює рука? Ну й хай! Реабілітація? Не хочу. Мені й так норм”. Після сеансів із фахівцем я бачу результат: він не такий пасивний. Психологиня каже йому: “Погодуй хом’ячків, закрий курей, позбирай сміття у дворі”. Мирослав погоджується».
- Катерина з донькою і братаминадано hromadske
Військовий на 80% непрацездатний. Він має інвалідність першої групи Б. Це означає, що він залежний від інших у побуті й не завжди може про себе подбати.
Катя налаштована на результат і розуміє: самопочуття й одужання брата залежать від нього самого й оточення, яке має підтримувати.
«Найважче з чим я зіштовхувалася, це бюрократія. Хотілося б простішої системи отримання довідок у військових частинах. Нам довелося їздити у частину Мирослава понад 10 разів. Не могли взяти довідку, що він зазнав поранення на бойовому завданні. Сказали брати через суд чи адвоката. Той закомандував 3500 гривень! За запит на довідку, яку можуть і не дати!».
Зрештою через особисті зв’язки вдалося добитися, що військова частина на запит ТЦК через пів року видала цю довідку.
Ніхто не знає, скільки їх
Любов Галан, голова «Принципу», прокоментувала дослідження свого центру:
«Це дослідження для нас було важливим, щоб зрозуміти реальні потреби та варіанти для підтримки сімей ветеранів. Ми хочемо, щоб ця когорта людей, які доглядають ветеранів, стала видимою для держави. Бо досі ніхто не знає, скільки їх, де вони? Відповідно немає підтримки, немає фінансування.
Ми хочемо, щоб Міністерство ветеранів побачило їх як своїх клієнтів. Щоб їхня політика стосувалася не лише ветеранів, а і їхніх родин, щоб держава знала і враховувала їхні потреби під час планування якихось бюджетів, щоб були орієнтовані на них довготривалі програми підтримки. Попереду в нас — робота з Мінветеранів, Мінсоцполітики та МОЗ, щоб об’єднати зусилля і комплексно до цієї історії підходити.
“Принцип” хоче забезпечити ці родини інформаційними матеріалами. Уже в травні вийде інструкція, що їм робити відразу після поранення, у перші дні й тижні, куди звертатися. Там буде інформація про те, де шукати психологічну допомогу, де навчання, де юридичні питання. З рештою запитів від цієї аудиторії має працювати держава».