“У полоні мене бuлu відразу семеро.” Кікбоксер із Чернігова пішов добровольцем на фронт разом із батьком
Оніщенко Людмила
Олексій Ануля, кікбоксер із Чернігова, пішов добровольцем на фронт 25 лютого разом із батьком.
Тато загинув, коли вивівши 40 бійців із оточення, повернувся за сином – Юрія живцем спалили у церкві.
Дев’ять місяців син був у російському полоні.
Пережив тортури, побої, намагання згвалтувати,
катування електрошокером і голодом.
Щоб не померти з голоду, він з’їв виводок хробаків та живого пацюка.
Схуд на 40 кілограмів.
Коли йому сказали, що на обмін полоненими його одного
не візьмуть, намагався повіситися. Проте його врятувала покійна бабуся, що прийшла до нього у видіннях.
Далі – пряма мова:
“28 грудня ( за три дні до обміну) мені та ще кільком чоловікам сказали зібрати особисті речі. Було схоже на те, що переводять в інше місце. Я ледь ішов, ноги не відчував. Завели в кімнату, змусили роздягнутися догола і знову били.
Дали інший одяг. На трусах були засохлі екскременти. Темно-сині штани з червоними лампасами, схожі на ті, що носила колись міліція, були прострілені на колінах. На них висіли сухожилля, були сліди блювотиння і крові. Руки вперше зв’язали не ззаду, а спереду. На автозаку нас підвезли до літака. Посадили лише десятьох. З них два хлопці були зі Славутича й один із Чернігова. Привезли знову до Курська, у ту саму «зону», де я вже був раніше. Я вкотре попрощався з життям.
31 грудня нас обміняли.”
“9 березня після бою в селі Лукашівка мене контузило й поранило уламками. Уже потім нарахували 49 уламків на обличчі, вісім у щелепі, чотири в руці. Зуб вилетів, із голови капала кров. Мене захопили в полон й повезли в штаб.
Найагресивніше в катівні поводився кавказець, який ґвалтував полонених. Кавказець хотів зґвалтувати й мене. Мені сказали повністю роздягнутися. Руки зв’язали за спиною, підвісили за руки до стелі. Пальцями ніг ледь торкався підлоги. (Олексій заводить руки за спину і піднімає вгору, показує. Обличчя кривиться від болю.) Не можу вище підняти, боляче й зараз. Так я провисів шість днів. Дивом врятувався, бо поруч почала працювати наша артилерія. Мене зняли й дозволили одягнутися…”
У Курську збирали картотеку на кожного полоненого: ДНК, кров, нігті, волосся. Робили 3Д обличчя. Просвічували ультрафіолетом порохові гази під нігтями. Просили зайти у свої соціальні мережі. Передивлялися все, читали листування. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили. Їм було важливо відстежити, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, проти московського патріархату, за Томос, хто був на мітингах за Порошенка й Зеленського, чи є родичі в Росії. Камери відеонагляду все знімають, і багато відео було в їхніх архівах.
Вносили ці дані в комп’ютер. Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали. Вважали, що ті люди повалили їхній російський стрій. І те все було проплачене Америкою.”
“Били щодня, безперестанку і без причини. О 6:00 підйом. І починається: о 7:00 б’ють, о 8:00 на перевірці б’ють, о 10:00 перед прогулянкою б’ють. Ідеш по СІЗО — б’ють, перед прогулянковим двориком б’ють, заходиш туди — б’ють ще сильніше.
Виходиш — огляд, і б’ють з усіх боків палицями. Ідеш далі — знову б’ють. І це ще навіть не обід. Можуть бити 15 хвилин, а можуть і півтори години. Кров ішла з голови, рук, ніг, анального отвору. Ребра, пальці на руках зламані. Спеціально били по хворій нозі. На правій руці іржавим ножем перерізали сухожилля на великому пальці. Казали мені: «Ти етім пальцем стрєлял по нашим воєнним, убівал наших».
Мене гамселили відразу семеро. Ставили раком. Один б’є долонею по лицю, другий — по колінах палицею, третій — залізякою по пальцях. Мені «повезло», що я великого пальця вже не відчував. А саме по ньому й лупили. Решта били по голові, спині, руках, п’ятій точці. Били не тільки чоловіки, а й жінки. Так само сильно. Жодного співчуття не було. Ні до мене, ні до молодших хлопців, строковиків по 18–19 років. Їм видряпували літеру Z цвяхом на щоках, щоб відрізняти від контрактників.”
“108 днів я провів у карцері. У датах і днях не губився. На стіні робив насічки біля умивальника у вигляді календаря.
Був у камерах особливого режиму. У кожній камері СІЗО нам дозволяли присісти, лише щоб поїсти. На десять хвилин. У туалет дозволялося раз на день, по хвилині. 18 годин на день ми стояли. Руки треба було тримати ззаду, а голову опустити. Пальці тримати розчепіреними й не ворушити ними. Наглядачі стежили, щоб ніхто не заплющив очей. Шия затекла, поворухнувся — миттю двері відчиняються, вони заходять, витягають на коридор і б’ють ногами в берцях чи дубинками.
У Тулу ці відморозки їхали спеціально, щоб знущатися над українцями. Вони гірші за звірів. Бачили поранену чи знесилену людину і добивали її, били в поранене місце.”
“Кілька разів давали їсти з миски службового собаки. На сніданок давали дві ложки крупи-січки. Воду, у якій відварювали гречку чи рис. Навіть крупинки не траплялося. Шматок хліба. На обід був типу суп із капустою, на друге знову січка, розмішана з водою. У Курську ще давали риб’ячі варені кишки з головами. Їв усе.
Якось мені попався шматок вареної цибулі. Я довго жував його, розтягував. Такий смачний мені був.
А якось приніс із вулиці дощового черв’яка. Замотав у ганчірку, поклав у зливний бачок і забув на тиждень. Дістаю, а там уже був їх цілий виводок. Так я отримав перший білок за довгий час. З’їв усіх. Шоколад не їв після полону з таким задоволенням, як тоді дощових черв’яків.
У карцері я полював за мишеням і жирним пацюком. Щоб з’їсти. Наглядачі це зрозуміли й отруїли пацюка. Тоді став ловити мишеня, майже чотири місяці пішло. Загострився слух, тому чув, де воно бігало. Зір падав, бо били постійно по голові й було темне приміщення, де постійно блимала фіолетова лампочка. Навіть було шкода крихти хліба, щоб мишеня прикормити.
Якось спіймав і вдарив його об цвяшок. Убити не встиг, зірвав лише шматок шкіри. Наглядачі бачать, що в мене в карцері є рух, що було заборонено. Ідуть до мене, відчиняють двері. Щоб мишеня не втекло, кидаю до рота. Притискаю зубами, щоб не побігло в стравохід. Він обгризає мені піднебіння, прокушує язик. Хвіст як пропелер у всьому роті. Дряпає кігтями. Мені, коли вони заходять, треба доповідь зробити. А я не можу, бо не хочу відпускати їжу. Кілька днів до того не їв, нічого не давали.
Вивели мене й почали бити по правій нирці. Били сильно. Синьо-зелена гематома довго не сходила на тому місці. Б’ють, а я міцно мишу тримаю в зубах. Із рота кров тече. Вони подумали, що відбили мені нирку: «Вставай, вот так тебе лучше будет». Насправді то було через покусаний мишею рот. Тому тоді катування було недовгим.
Я заповзаю до камери по фекаліях на підлозі, бо протікала труба. Ледь є сили встати, а на душі радісно. Болю не відчував. На рівні підсвідомості розумів, що їм м’ясо. І це мені допоможе дожити до ранку. У роті смак крові й печінки. Ніби свинець облизуєш. Шерсть застрягла між зубами. Виплюнув лише мишачі зуби. Хвіст жував довго, як жуйку.”
“По четвергах нас водили в баню. Давали хвилину, щоб помитися. Але баня була для нас черговим місцем катувань.
Росіяни напивалися цього дня, нас змушували ставати раком і водили електрошокером по мокрих тілах. Дерев’яними молотками-киянками лупили по хребту. Мені так зламали три хребці. Також били гумовими палицями.”
Після звільнення майже рік проходив реабілітацію, а потім приїхав на місце боїв, знайшов свій автомат, який заховав 20 місяців тому після бою, та шеврон з прапором України, схожий на який його росіяни змушували їсти в полоні…
Жоден росіянин не вартий того, щоб жити на землі!